Вони втілюють свою мрію та міняють світ навколо себе

Сергій Романюк - параолімпієць з Ч.Тиси

Якщо ви думаєте, що вам дуже важко займатися спортом, а фізкультура потребує якоїсь особливої додаткової мотивації – згадайте історію паралімпійського чемпіона, чорнотисянця Сергія Романюка. Історію затятості і віри в себе. Історію мрії, яка стає реальністю у непростих обставинах. Історію про те, як, не маючи руки, ти все-одно сходиш на бронзовий п’єдестал і доводиш усьому світу: удача любить сміливих!

Мешканець Чорної Тиси Сергій Романюк втратив руку у 5-річному віці: впав на станок, на якому шліфують дошки. Операція, ампутація, тривалий час на відновлення… Але це не завадило йому через понад два десятки років досягти спортивного успіху світового масштабу: цьогоріч Сергій Романюк виборов у Швеції 2 бронзових медалі на чемпіонаті світу з лижних перегонів та біатлону серед спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату та порушеннями зору. 

Сергій Романюк – спортсмен паралімпійської збірної України. Спортом займається з 13 років: спершу були гірські лижі, згодом прийшов у біатлон. Займатися спортом вирішив після перебування у Західному реабілітаційно-спортивному центрі Національного комітету спорту людей з інвалідністю України.

Перші високі результати Сергій продемонстрував вже у 14-річному віці: виступаючи у Євпаторії на Всеукраїнській спартакіаді «Повір у себе», спортсмен виборов 4 золоті медалі.

Потужні спортивні результати закарпатця не лишилися непоміченими: Сергій Романюк став кандидатом до збірної України. Коли ж при Академії фізичної культури і спорту в Харкові у 2015 році вперше відкрили навчальну групу для спортсменів з інвалідністю, на навчання, серед інших, прийняли й Сергія.

Перші його старти у складі паралімпійської збірної пройшли на етапах Кубку світу та Європи. На змаганнях у Німеччині, Австрії, Фінляндії, будучи 4-6 на дистанціях 5, 10, 15 кілометрів у лижних гонках, Сергій виборов ліцензію на Зимові ігри і паралельно почав опановувати біатлон. Тож на зимових Паралімпійських іграх у Південній Кореї вже брав участь у 5 дисциплінах з лижних перегонів та біатлону.  

А вже у січні 2023 року у складі збірної України Сергій Романюк став двічі бронзовим чемпіоном чемпіонату світу з біатлону. Участь у чемпіонаті брали спортсмени з 19 країн, і це стали перші змагання світового рівня, на яких чорнотисянець виборов переможні медалі.  

За час, відколи займається спортом, – а це аж цілих 14 років! – Сергій Романюк має близько 100 медалей різного ґатунку. Це – результат регулярних професійних тренувань: тренується спортсмен 20 днів на місяць, щодня – по 2 заняття. При цьому, тренування передбачають не лише заняття з профільних спортивних дисциплін, але й заняття у спортзалі – фізичні вправи для рук, ніг, баланси, розтяжки.

Тренування, каже Сергій, проходять як в Україні, так і за кордоном. Наразі спортсмени поїхали, як каже чоловік, «на перший сніг» у Фінляндію.

Вільний від тренувань час Сергій Романюк проводить за книгою або переглядом фільму. А коли готується до змагань, то, каже, відчуває постійну підтримку тренера, батьків, родини та друзів.

«Молодим людям, усім, хто має мрію, хочу побажати не боятися, діяти і йти своїм шляхом до визначеної мети. Вірте в себе і в те, що робите, і у вас все вийде», – впевнений Сергій Романюк, адже й сам випробував цей «рецепт» на власному прикладі.

Мирослава Дячук - натхнення через фотооб'єктив

Як іти до мрії впродовж 10 років і нарешті здійснити її в умовах воєнної непевності – знає ясінянка Мирослава Дячук. Ще зі школи вона мріяла фотографувати так, аби у героїв її світлин назавжди залишалися добрі світлі спогади. Потім тривалий час відкладала мрію «на потім». Та зрештою – відкрила власну фотостудію, втіливши нарешті багаторічне бажання в життя.

Мирослава Дячук згадує, що завжди любила фотографувати. Після закінчення школи влаштувалася на роботу, а зароблені гроші відкладала, щоби купити фотоапарат. Частину зібрала сама, частину – доклали батьки, тож уже під час навчання в університеті дівчина захоплено знімкувала портрети одногрупників, придумуючи цікаві сюжетні зйомки. Тоді фотографування було просто хобі, все робилося навмання. Тож з метою пізнати мистецтво фотографії професійно, Мирослава пішла на спеціальний курс.

Після завершення університету Мирослава Дячук влаштувалася на роботу в місцеву школу і… відклала всі плани, пов’язані з фотографією, «на потім»: часу критично не вистачало, треба було облаштовувати життя. З народженням дитинки – пішла у декрет, і саме в цей період в якийсь момент з новою силою відчула, як колишнє хобі з новою силою тягне її до себе.

«Коли ти сидиш дома в декреті, кожний новий день схожий на попередній. Ти займаєшся дитиною, всі твої справи крутяться довкола материнства, і ні про який саморозвиток не йдеться. Це мене гнітило. Одного разу я сиділа, гортала стрічку Інстаграму, і випадково натрапила на рекламу курсів для фотографів. Згадала, як любила фотографувати, скільки задоволення це мені приносило… Однак сама себе «гальмувала»: говорила собі, що всі фотографи – юні активні люди, що мені, певно, вже пізно повертатися у справу. Утім, цей курс не давав мені спокою кілька днів, і я таки наважилася взяти пробний», – згадує Мирослава Дячук.

Під час прослуховування навчального курсу жінка загорілася фотографією з новою силою. Але розуміла, що мусить придбати сучасну фототехніку і розробити якусь нову ексклюзивну пропозицію, з якою можна буде йти до людей.

«В центрі Ясінів саме здавалося в оренду приміщення, яке могло стати гарним майданчиком для фотостудії. Кілька місяців я ходила з ідеєю, що хочу придбати фотоапарат і облаштувати фотостудію, підбирала техніку та обладнання», – розповідає Мирослава Дячук.

Спершу чоловік намагався відмовити її від цього задуму – вже йшла повномасштабна війна, і відкривати власну справу, ще й у невеличкому селищі, ще й таку вузькоспрямовану – було ризиковано. Однак згодом, побачивши Мирославине натхнення, чоловік і собі «включився» в роботу і повірив у те, що ідея матиме гарне втілення й результат.

В орендованому під фотостудію приміщенні родина зробила ремонт, придбала фотоапарт та обладнання і почала готуватися до відкриття. Паралельно Мирослава повернулася у фотосправу, щоб вдосконалити навички і зібрати достойне портфоліо.

«Студія працює вже 7 місяців, і це – моє місце сили, моє місце духовного та професійного зростання. Зйомки у студії я проводжу переважно сама, але буває, що приміщення беруть в оренду автори сторінок в соцмережах для зйомок контенту, відео. Найбільше люблю знімати жіночі портрети, відкриваючи жінок з інших, незвичних, цікавих сторін. Також люблю фотографувати дітей, робити гарні атмосферні родинні світлини», – каже Мирослава Дячук.

На запитання, як наважитися втілити заповітну мрію у життя навіть крізь роки, каже: не зійти з обраного шляху допомагають підтримка найрідніших людей та друзів. А ще, каже, не варто боятися звертатися до фахівців, які допоможуть ще більше вдосконалити майстерність, коли є конкретний запит.

«Я мала супер міцну підтримку від чоловіка, який повірив у мене і в усьому допомагав. Також із вересня я працюю із неймовірним наставником, який в індивідуальному порядку допомагає пропрацювати мені ті питання, в яких я потребую поради. Класне оточення – ось запорука того, що допоможе успішно стартувати і рухатися далі. Коли у тебе є підтримка й допомога, справа рухається легко і приносить велике задоволення», – розповіла Мирослава Дячук.

Маріанна Пранничук - одна людина, дві стихії

Виявляється, що одна людина цілком може поєднувати в собі одразу дві стихії – споглядальну зануреність інь та дієву жваву активність янь. Наочний приклад такого різнополюсного поєднання – 26-річна ясінянка Маріанна Пранничук. Яка вміє терпляче й зосереджено і приголомшливої краси прикраси виготовляти, і завзято й невтомно щоразу крокує все з новими групами туристів, показуючи неймовірну красу української природи.

Маріанна за освітою географиня, ось уже як два роки вона працює екскурсоводкою від торгово-інформаційного центру Ясіня. Дівчина супроводжує автобусні тури, показуючи та розповідаючи туристам про Ясіня, Буковель, Яремче, Верховину, географічний центр Європи тощо. Влітку вибирається з туристами в гори, взимку – на гірськолижні тури. За час роботи встигла попрацювати й на Хмельниччині та за кордоном.

«Загалом я за будь-який двіж, – каже Маріанна Пранничук. – Своїми місцями сили вважаю Свидовець та Стежки Довбуша, Бакоту - обожнюю українську природу. Тягне й до етнічного, тому музеї також до душі. Найбільше в своїй справі люблю закохувати людей в подорожі та в Карпати, можливо, це і є моя місія по життю».

Зазвичай непосидючі діяльні люди – наче нестримний ураган, тож рідко можуть похвалитися усидливістю і здатністю до кропіткої роботи. Але тільки не Маріанна, яка паралельно з туризмом створює ексклюзивні авторські прикрасі, кожну з яких можна подовгу розглядати, наче витвір справжнього мистецтва. Дивовижно, але виготовляти неймовірної краси прикраси дівчина навчалася сама – після того, як раптово в якийсь момент захотіла спробувати себе у справі, яка би приносила їй душевний спокій та розрядку.

Маріанна розповідає: «Прикрасами займаюсь з літа 2020 року. Ідея робити прикраси виникла спонтанно. Наступного дня знайшла вдома бусини, купила найдешевший дротик і почала вчитися за роликами з Ютубу. Далі було дуже багато спроб відточити техніку, навчитись гарно фотографувати вироби та продавати їх. Натхнення черпала з інстаграму, пінтересту, часто брала участь в марафонах по плетінню прикрас».

Першими виготовленими дівчиною прикрасами стали весільні, хоча тоді вони й не мали великої популярності – надворі саме лютував ковід. Трохи відточивши техніку, Маріанна взялася працювати вже з якіснішими, кращими матеріалами, експериментуючи з формами та втіленням.

«Меланхолічне бісероплетіння та метушливі екскурсійні тури створюють в моєму житті ідеальний баланс. Поєднувати обидві справи іноді буває важко через брак часу, тому прикрасами стараюсь більше займатись в міжсезоння, хоча замовлення беру завжди і, по можливості, стараюсь завжди мати в наявності декілька виробів», – розповідає Маріанна Пранничук.

Зараз, каже дівчина, акцент у роботі з прикрасами – все більше патріотичний, а найпопулярнішими серед замовників називає намиста із підвісками в формі герба.   

«Із початком війни весільні прикраси повністю втратили свою актуальність. Хотілось робити щось патріотичне і повсякденне, тоді в хід пішов бісер і навчання новим технікам. Зараз, здається, я вмію все, що стосується прикрас. В моєму доробку є як вибори із дроту, ронделів і страз (весільні гілочки, віночки, сережки, вишиті обручі ), так і з бісеру (браслети, колечка, силянки). Вироби реалізовую здебільшого через свою сторіночку в інстаграмі https://instagram.com/p.m.accessories_?igshid=NzZlODBkYWE4Ng== . Підвіски та силянки можна придбати також в ТІЦ Ясіня», – поділилася Маріанна.

Повертаючись у думках у лютий 2022 року, дівчина каже: тоді, здавалося, що втрачено все. Але українці – дивовижні люди, які, попри весь біль та жах війни, і далі живуть життя.

«Війна навчила цінувати кожну мить та брати за життя по максимуму.  Перше, про що я мрію, – це перемога України. Хочеться, щоб всі наші захисники й захисниці нарешті повернулися до рідних домівок, а на нашому північно-східному кордоні височів паркан з підведеною електрикою та колючим дротом. А після перемоги є багато планів та дуже досяжних цілей», – підсумвала Маріанна Праничук.

Дмитро Павлючок - про справу душі професійного баяніста

Дмитру Павлючку – 23 роки. Він – професійний баяніст, який із таким захватом говорить про інструмент, на якому грає, що його любов до баяну мимоволі передається і вам.

«Баян можна назвати універсальним інструментом, якому немає аналогів! Завдяки його виконавським, багатотембровим, динамічним, артикуляційним і технічним можливостям баян буде органічно звучати у різних музичних комбінаціях, доповнюючи будь-які музичні інструменти», – натхненно розповідає Дмитро про справу свого серця.

Дмитро – професійний музикант, нині – викладач Ясінянської школи мистецтв, учасник місцевого музичного тріо, яке свого часу навіть представляло Ясінянську громаду на музичних заходах за кордоном.

Після навчання у Ясінянській загальноосвітній школі музичну освіту Дмитро Павлючок здобував в Ужгородському музичному фаховому коледжі ім. Дезидерія Задора. Пов’язати своє життя з музикою вирішив після шести років гри на баяні – це мистецтво хлопець опановував у місцевій музичній школі.

Згадуючи про навчання у коледжі в Ужгороді, каже: перебував у справжній музичній родині, де не лише дізнався багато нового й цікавого про музичне мистецтво, але й здобув справжніх друзів. Двоє з них згодом стали творчими колегами Дмитра: по поверненню додому хлопці створили музичний гурт.

Нинішній склад гурту – це власне Дмитро Павлючок, який відповідає за партії баяну, цимбаліст Іван Кувік та акордеоніст Василь Дячук, який також, за потреби, обрамлює музичні композиції супроводом тамбурина. Тріо відтворює народній музичні мотиви. У довоєнний час гурт презентував свою творчість на фестивалях в Україні і представляв Ясінянську ОТГ на музичних заходах за кордоном.  

«Баян у складі музичного ансамблю може бути і як солюючий інструмент, і як  акомпонуючий, ритмізований фон, за необхідності – бас або й як основний інструмент. Те, чим я займаюся – це справжня радість, справа душі, і так і має бути. Адже коли музикант грає механічно, просто виконуючи свою роботу і не вкладаючи у музику душу, слухач одразу це відчуває. Про магію і щиру взаємодію в такому разі можна просто забути», – каже Дмитро Павлючок.

Великою опорою на професійному музичному шляху для Дмитра була і є його родина, яка увесь цей час небайдуже «звучить із ним в унісон». Саме їхня допомога і підтримка наснажує хлопця й надалі розвиватися, працювати і творити.

Відчуваючи цю підтримку повсякчас, Дмитро паралельно з викладанням у школі мистецтв та заняттям музикою з друзями й колегами по гурту продовжує вдосконалювати свою музичну майстерність: отримавши ступінь бакалавра в Академії культури і мистецтв, наразі хлопець навчається вже на магістратурі. 

Наталя Лендєл - книжкова амбасадорка

Регулярно вести книжковий блог Наталія (прізвище) почала у час війни, адже читання, як каже жінка, – це особливий вид терапії та любові. Наталія – книжкова амбасадорка та популяризаторка читання. У своєму тематичному блозі вона всіляко пропагує читання, насамперед, показуючи й розповідаючи про книги, які читає з сином. І саме синочок Женя, за словами Наталії, став мотивацією, аби не лише записувати час від часу окремі сторіз, а робити повноцінні розлогі книжкові огляди та ділитися своїми думками на тему читання.

«Читання з сином – наш щоденний ритуал, синова зацікавленість, допитливість та любов до книг надає мені крила», – з любов’ю розповідає жінка про натхнення до справи, народжене спільним читанням з сином.

Основною спрямованістю Наталчиного блогу нині є саме дитяча література. Утім, як відомо, книголюби завжди знайдуть час і на читання літератури за власними вподобаннями. Для Наталії таким часом, жартує жінка, є ніч: «Коли мої засинають – прокидається мафія», – посміхається жінка.

Разом із тим, каже, іноді випадає вільний час на книгу вдень – у вихідні або поруч із сином, коли Женя чимось зайнятий або грається. Навіть прочитання нехай 5-10 сторінок в такі моменти Наталія називає великою радістю та віддушиною. А загалом, каже, носити книгу з собою в сумці, особливо якщо йдеться про історію, яка вже з перших сторінок захопила не на жарт – дуже добре ідея.

Говорити про якийсь конкретний улюблений жанр Наталія не береться, каже: любить експериментувати й відкривати для себе нові імена в літературі. З-поміж улюблених авторів називає Стівена Кінга, Деніела Кіза, Джоан Ролінґ, Колліна Гувера, Джонатана Страуда, Крістін Генну, Фредріка Бакмана. Зазвичай читає кілька книг паралельно, міксуючи жанри і беручись в той чи інший момент за ту книгу, на яку має відповідний настрій.

На запитання, чим читання корисне і чому, на її думку, читати треба в будь-якому разі, Наталія відповідає: бо читання – це неймовірно кайфовий вид відпочинку! Книга занурює й переносить у інші світи, розвиває вас як особистість, знайомить із новими людьми і життєвими ситуаціями, дає нові знання та можливості.

Зважаючи на те, що сучасним дітям через засилля гаджетів часто дуже важко привити любов і звичку до читання, питаємо у Наталії, як вона підходить до цього питання у взаємодії з сином. Ось кілька коротких моментів, на яких наголошує книжкова амбасадорка:

1. Читайте самі. Збирайте домашню бібліотеку. Обговорюйте книги, і все, що з ними повʼязано в колі сімʼї.

2. Розкладіть книги по видних і доступних для дітей місцях. Організуйте полицю, де книги можна поставити лицевою стороною.

3. Читайте книги, відповідні до віку та та вподобань дитини. Обовʼязково пропонуйте віммельбухи, книги-картинки, вірші, віршовані історії, комікси.

4. Купіть книгу улюбленого героя мультфільму. Чи книгу, де героєм буде ваша дитина. Співставляйте книги із вашими життєвими подіями, ситуаціями.

5. Дозволяйте гратися книгами (книжковий потяг, книговежа, бібліотека тощо).

6. Організуйте простір для читання.

7. Ходіть разом з дитиною в книгарню, бібліотеку, на книжкові ярмарки. Надавайте можливість дитині обрати собі книгу.

8. Даруйте книги (своїм дітям, рідним, друзям).

9. Створіть свій ритуал із книгою (читайте перед/після сну, після акт ігор (коли потрібно сповільнитися), в чергах чи інших очікуваннях. Шукайте свою альтернативу.

10. Читайте несерйозні, абсурдні, дивні , незрозумілі дорослим книги. Часто дітям подобається. 

11. P.S. Ніколи не змушуйте . Не сваріть. Не присоромлюйте. Не пропонуйте занадто часто. Адже можна настільки наполегливо пропонувати, що дитина зненавидить як читання, так і вас разом з ним.

На прохання назвати ТОП-3 улюблених українських авторів, Наталія відповідає, що зараз буквально заново «перевідкриває» для себе українську літературу, адже у шкільні роки багато хто із нас читав її, на жаль, абияк. З останнього прочитаного, що «зачепило» за серце, виділяє «Солодку Дарусю» Марії Матіос, «Тигроловів» Івана Багряного та «Захара Беркута» Івана Франка.

Загалом же, окрім читання, Наталія, як каже, просто любить жити своє життя: гуляти з сімʼєю на природі, досліджувати з сином ліс та відкривати для себе все те, чого раніше елементарно не помічала. Грати в настільні ігри. Слухати музику в навушниках, підтанцьовуючи. Творити щось гарне своїми руками. Створювати вдома затишок. Готувати і їсти нові страчні страви. Спілкуватися з цікавими людьми. Робити все те, що наповнює життя сенсом і  світлом.

Душа та серце молодіжки - Ілоночка Мільчевич та Оля Білусяк

Ось уже кілька років поспіль «Креденц» є осередком, де народжуються найшаленіші добрі ідеї, покликані до розвитку молодіжного середовища, залучення молоді до активності та дій для розвитку громади. Та чи знаєте ви, хто нині забезпечує сталу діяльність молодіжного простору? Хто щоденно трудиться над тим, аби «Креденц» і надалі був магнітом, що притягує молодь і пропонує різнопланові освітні, творчі, мистецькі сенсові заходи й проєкти? Ні? Тоді нумо знайомитися!

Серце і мозок нашого «Креденцу» сьогодні – це Ілона прізвище та Ольга прізвище: Ілониа виконує функції директорки простору, тоді як Ольга відповідає за адміністрування процесів, що тут відбуваються. Власне історія «Креденцу» сягає корінням ще 2019 року, утім, дівчата прийшли в команду з початком повномасштабної війни.

Дівчата розповідають: «Історія Креденцу почалася ще в далекому 2019 році з ідеї, що в Ясінях потрібно зробити простір для молоді. За реалізацію ідеї взялася група активних людей: після ремонту приміщення та успішного запуску простору тут у 2021 році почали проводитися перші заходи. Тоді ж народилася назва простору, ключові атрибути і був започаткований власне «Креденц-бренд».

Ольга згадує, як потрапила у «Креденц» на початку повномасштабної війни: залишивши в минулому всі справи, поринула у волонтерство, і тепер громадська діяльність вже стала для неї, так би мовити, стилем життя.

«У моєму житті все стається спонтанно: вступ до училища, курси з фотозйомки і, власне, сама громадська діяльність. Колись я думала, що присвячу життя фотографії, але коли почала будувати кар'єру, то почалася повномасштабна війна. Тож я покинула все і почала волонтерити. Так життя занесло мене в Креденц, де я дізналася про громадську діяльність, молодіжну роботу і зараз вважаю це основним місцем роботи і стилем життя. Але, окрім того, продовжую фотографувати та шукати нові хобі», – розповідає адміністраторка простору.

Так само в команду «Креденцу» прийшла одразу на початку повномасштабного вторгнення й Ілона, навіть згадує дату – 26 лютого 2022 року. Нині директорка простору, Ілона й раніше відвідувала «Креденц», але з моменту, коли волонтерство цілковито увійшло в її життя, тепер не розлучається з простором ні на мить.

«На початку літа почався перший проєкт, потім ще один, і ще один, і ще... Деякі проєкти вийшли вже на громадський рівень. Так і почалася моя історія громадської діяльності», – згадує директорка «Креденцу».

Пояснюючи, чому саме таку назву колись обрали для молодіжного простору, Ілона та Оля кажуть: креденц у закарпатців – це комод, сервантик, в якому зберігають багато всілякої всячини та дрібничок. Так само у «Креденці» відвідувачі можуть знайти чимало цікавого за інтересами та на власний смак.

Питаємо у дівчат, чому «Креденц», та й молодіжні простори загалом, важливі для громад. Слово – Ілоні та Ользі:

«Молодіжні центри та простори – це місце, де молодь може проявити себе на повну, реалузовувати свої мрії, вчитися, розважатися, знайомитися та бути собою. Молодь – це наше майбутнє, їм продовжувати жити в громадах та творити їхню історію. В молодіжних центрах та просторах до молоді відносяться як до рівних собі, чого часто не роблять в інших установах. Тож тут молоді люди не бояться висловлюватися, говорити про свої мрії та проблеми і отримують віру в себе та свої можливості. Ми намагаємось якомога більше надихати молодих людей».

Дівчата відзначають: «Креденц» – це, як мінімум, місце, де можна якісно провести вільний час з друзями. А ще це  – змістовне дозвілля, де можна знайти однодумців, можливості для неформальної освіти та простір для розвитку. У «Креденці» молодь може відчути себе важливою, адже адміністрація закладу намагається якомога більше втілювати запити саме молоді: починаючи з вибору фільму на вечір – закінчуючи організацією тренінгів з психологічної допомоги або еко-пікніком.

Попри те, що «Креденц» вже давно працює як стала організація, що постійно розвивається, раз по раз його керівницям доводиться долати виклики, які постають на шляху.

Найбільшою складністю, кажуть дівчата, було і є залучити до діяльності саме місцеву молодь. Тож наразі в просторі посилено працюють над комунікаціями і намагаються доносити до мешканців громади, що «Креденц» працює не лише для підлітків, як прийнято вважати при слові «молодь». Адже молодь, насправді – це люди віком від 14 до 35 років.

Ще одним великим викликом для молодіжного простору в Ясінях є складнощі в логістиці для потенційних відвідувачів. Дівчата кажуть: мають бажаючих долучатися до діяльності навіть із інших населених пунктів, однак вони не завжди можуть це зробити через не налагоджене транспортне сполучення. Утім, Ілона й Ольга додають: проблему намагаються вирішити, реалізовуючи відповідні тематичні проєкти.

Розуміючи, як багато себе дівчата віддають «Креденцу», ми спитали у них: чим власне «Креденц» нині є саме для них?

«Це мій другий дім в якому я знайшла своє покликання, неймовірних людей та можливості,– каже Ілона. – Це нагода бути частинкою великих змін або й узагалі причиною змін. Це знайомство з цікавими людьми, обмін досвідом. Це місце сліз, розпачу і радості одночасно. Це віра в майбутнє. Це можливість».

Оля, своєю чергою, додає: «Для мене «Креденц» –  це можливість щось змінювати тут і зараз. Я вважаю, що роблю важливу роботу для своєї громади, і цим здійснюю свою мрію: щоб в Ясінях та у сусідніх селах хотілося жити, щоб тут було більше можливостей себе реалізовувати. Сама я ніколи не хотіла виїхати з Ясінів чи жити  іншому місці.  Тож я щаслива, що знайшла місце, в якому сама можу творити зміни в громаді. Я почуваю себе тут на своєму місці і дуже радію, що можу на повну проявляти свій потенціал. Я б в житті не могла подумати, що мені перепаде можливість намалювати ескіз до муралу, а потім самій бути частиною команди, яка цей мурал малювала. Я б ніколи не могла подумати, що зможу пропонувати свої ідеї щодо благоусторою громади та долучитись до написання проєкту з реставрації бібліотек. Я б ніколи не могла подумати, що буду розповідати про «Креденц» та Ясіня в Ужгороді, Львові та Києві. Тож можу сказати, що для мене зараз «Креденц» – це стиль життя».

Дана публікація здійснюється за підтримки проєкту “Інституційний розвиток громадських організацій в громадах України”, що реалізується @Спілкою «Громадські ініціативи України» за сприяння Національного фонду підтримки демократії (NED)

#голос_молоді#обізнані#молодь_знає#молодь_мріє#молодь_діє#NED